Старше покоління вже призабуло, а молодше, на щастя,
не знає, що ідеологічною доктриною єврейсько-більшовицької влади СРСР була так
звана “марксистсько-ленінська філософія”. Про рівень її науковості свідчив
геніальний анекдот, що виник того часу у середовищі небагатьох справжніх
філософів: “Марксистсько-ленінська філософія — це гонитва за чорним котом у
темній кімнаті, коли заздалегідь відомо, що кота там немає, зате час від часу
лунають вигуки: товариші, впіймав, за хвоста тримаю!”
Жарти жартами, але ця гонитва за неіснуючим котом
уподовж усіх років радянської влади годувала десятки, якщо не сотні тисяч
дармоїдів — від позаштатних лекторів товариства “Знання” до академіків Академії
наук СРСР. Адже ця несусвітна маячня, що народилась у хворих мізках алкоголіка
Маркса і сифілітика Ульянова була тоді обов’язковою для вивчення всьому
дорослому населенню СРСР. Природно, що серед отих ідеологічних дармоїдів було
чималенько представників того етносу, до якого належали і Карл Маркс, і Вовчик
Бланк (він же — Ульянов-Ленін).
Після розпаду СРСР жаба дала циці і
марксистсько-ленінській доктрині. Але доктринери залишилися. Щоправда — не всі.
Найхитріші одразу чесонули “за бугор” аби з-за того бугра не бачити наслідків
багаторічного полювання на чорного кота. Але частина залишилась і досить швидко
дійшла висновку, що варто перекваліфікуватися на мисливців за віртуальними
антисемітами. Бо методика та ж сама: позичай у Сірка очі і бреши, як найнятий.
А як хтось насмілиться заперечити — негайно оголошуй його ворогом єврейського
народу і позашлюбним двоюрідним онуком Адольфа Гітлера.
Жарти жартами, але, знаєте — діє! І годує! І не
гірше, аніж за радянських часів. Навіть краще. Бо платять уже не дерев’яними
совєцькими рублями. І не десять відсотків від заробленого, а твердою
конвертованою валютою. Коли у такі далеко не безневинні забави грається
маленька “мешпаха”, яку самі євреї глузливо називають професійним юдейством, то
це ще так-сяк. Хоча й огидно. Бо смердить від них, як колись від сортиру на
старому Лук’янівському базарі у Києві. Але коли до гонитви за віртуальним
чорним котом антисемітизму приєднуються ДЕРЖАВНІ службовці, та ще й у мундирах
української прокуратури, то тут уже треба хапати за хвіст не віртуального кота,
а реальних провокаторів. А потім — писком їх, писком у реальні статті
Кримінального Кодексу України.
Підставою для таких нефілософських роздумів авторів
став подальший розвиток подій навколо чергової юдо-нацистської провокації в
Україні. Йдеться про сфальшовану кримінальну справу проти скромного вчителя
Несватківської середньої школи, що в Олександрівському районі Кіровоградської
області Миколи Якимчука. Сіоністський агітпроп уже подбав про потужне
ідеологічне забезпечення цієї злочинної акції. Не здивуємось, якщо дізнаємося,
що, приміром, сфальшовані звіти про розвиток
цієї далекосяжної провокації регулярно подаються до Овального кабінету
Білого дому.
Підґрунтя цієї справи просте і, на жаль, типове для
такої типової забамбуленої дуже середньої сільської школи, якою є освітній
заклад, де працюють учасники застарілого конфлікту. Розпочався він давно, коли
цю школу “ощасливила” своєю появою така собі Тетяна Іванівна Шевченко. Вона
перейшла з тепленької чиновницької посади у райвідділі народної освіти до села,
бо закортіло крім квартири у райцентрі мати ще й “хатинку на природі”. Хатинкою
виявився двоповерховий будинок, який призначався для багатодітної сім’ї
переселенців із чорнобильської зони. Пані, перепрошуємо, тоді ще товаришка
Шевченко до жертв Катастрофи ніякого відношення не мала, але омріяну хатку
одержала. А на додачу до неї — ще й посаду спочатку завуча, а згодом і
директора школи. Природно, що таке нахабство викликало справедливі нарікання
справжнього чорнобильця, досвідченого педагога, вчителя вищої категорії Миколи
Олександровича Якимчука. У відповідь на свою позицію, яку він висловлював
відкрито, вчитель одержав увесь неджентльменський набір типово совкового
найпадлючішого жлобства: плітки, анонімки, істерики в учительській, знущання
над його сином з боку “покривдженої”, численні комісії, які догідливо
прогиналися перед тією ж Тетяною Іванівною і так далі, і так далі… І все це
вподовж років! Нарешті педагогічний колектив не витримав і навесні 1998-го року
офіційно зажадав негайного звільнення скандалістки з посади директора. Обласна
профспілка працівників освіти і науки віднайшла такий букет грубих порушень у
роботі Тетяни Шевченко, що районна влада мусила піти назустріч вимогам
несватківських учителів.
Певен час педагоги, батьки і діти мали спокій. Та й
районна влада мусила пояснити Тетяні Шевченко, що часи змінились і анонімки
сьогодні вже не діють, як за совєтів. І тут застарілий і, як ми вже казали,
типовий конфлікт несподівано набув нового забарвлення. Для початку пані
Шевченко офіційно оголосила, що вона не Шевченко (бо по чоловікові) і навіть не
Гнилюк (це прізвище її тата), і взагалі — не українка вона, а… єврейка. На
прізвище Шнапер. Дівоча “хвамілія” її мами. Це перше. Ну, люди подивувалися
щодо дівочої пам’яті пані Шевченко-Гнилюк-Шнапер, та й забули. Бо, чесно
кажучи, ця пікантна обставина з біографії колеги їх абсолютно не зацікавила.
Проте, наступний вчинок Шевченко-Шнапер був уже не
таким безневинним. Десь наприкінці січня Олександрівська райдержадміністрація
одержала офіційну скаргу, в якій ішлося про те, що сімейство Якимчуків —
запеклі юдофоби і антисеміти, які обзивають скромну (?) пані Шнапер жидівкою.
Тут слід зауважити, що крім Миколи Олександровича Якимчука у школі працює і
його дружина Валентина Олексіївна, і син Олег Миколайович. Наголосимо, що
підпис Валентини Олексіївни як голови шкільної профспілкової організації, стояв
першим під вимогою про звільнення Шевченко-Шнапер з директорської посади.
Скаргу, як належить, перевірили, звинувачення в антисемітизмі не підтвердилися.
І отут починається справжня детективна історія, за
якою, що не день, то виразніше проступає постать одіозного
юдо-нациста-шизофреника і самозваного “президента всіх євреїв” Вадима
Рабиновича. Якимчука-молодшого перестрівають на вулиці села двоє невідомих
жінок, запитують, чи не Олег Якимчук він, і, одержавши ствердну відповідь,
починають залякувати його майбутньою розправою за його, Олегові “антисемітські
висловлювання”. Згодом з’ясувалося, що обидві жінки — представниці регіональної
юдейської громади організації “Хаббад-Любавич”. Відомо, що в Україні головним
хаббадівцем є саме Вадим Рабинович. Не будемо відволікатися на інформацію про
підступно злочинний антиукраїнський характер діяльності цієї юдо-нацистської
секти в нашій державі. Зацікавлених відсилаємо до ґрунтовних розробок відомого
фахівця з цієї проблеми Едуарда Ходоса. Зазначимо лише, що одна з хаббадівок —
це така собі Людмила Борисенко (???), колишня колега і старша подруга
“покривдженої” пані Шнапер.
Тим часом у відреставрованої єврейки з’явилася палка
соратниця — вчителька англійської мови Тетяна Малина. Між іншим, людина без
фахової освіти. Зате велика приятелька Тетяни Шнапер, чим і пояснюється факт
прийняття її на роботу без відповідної кваліфікації. От саме пані Малина,
судячи з усього, і підготувала провокацію, яка так голосно гавкнулась Україні
вже по всьому світу.
Є дві версії подій. Перша викладена зі слів Тетяни
Малини і покладена в основу прокурорського розслідування проти Миколи Якимчука.
Друга — це зізнання самого Якимчука, частини дітей та їхніх батьків.
Прокурорська версія: “Якимчук М.О. під час проведення
уроку помітив, що учень 6-го класу Бібко Андрій надів на голову (так у
оригіналі, — авт.) паперову “шапочку”, після чого наказав останньому зняти з
голови дану “шапочку” і при цьому повідомив, що в такій шапочці він схожий на
“жида” і тільки “жиди” носять у приміщеннях шапочки. Потім Якимчук М.О.,
звертаючись до учнів 6-го класу, повідомив, що жиди — це погані люди… і жидів
потрібно знищувати і при цьому показав рукою в сторону кабінету вчителя…
Шевченко Тетяни Іванівни”.
Далі слідство посилається на якісь ближче не
підтверджені “некоректні висловлювання” на адресу все тієї ж Шевченко Т.І.,
дочки Гниляк-Шнапер, єврейки за національністю. Крім того, до справи долучена
“філологічна експертиза” стосовно неправомірності вживання слова “жид”. І
робиться висновок. Виявляється, Микола Якимчук — тримайтеся! — порушив вимоги
Конституції України, чотирьох законів України, права дитини на вільне
висловлювання думки та отримання інформації і… вимоги розділу 4-го Статуту
Несватківської загальноосвітньої школи І-Ш ступеня.
Відтак, слідчий Олександрівської районної прокуратури
Левенець доходить висновку: маємо справу з ознаками злочину, передбаченого
ст.161 ч.1 КК України.
Версія Миколи Якимчука: “Якось перед уроком до мене
підійшли учні 6-го класу і запитали: “А хто такі жиди? А жиди — це погані люди?
А їх треба знищувати?” Чесно кажучи, такі запитання дітей мене знітили, бо ж
вони самі не могли до цього додуматися! Я розгублено відповів, що так у давнину
називали представників єврейської національності, і що це слово учні можуть
зустріти у творах Шевченка, Стефаника, Франка. Та мої відповіді дітей уже не
хвилювали. Більше ніхто з них до цієї теми не повертався”.
А тепер — увага! Класним керівником отих учнів, що
виявили несподіваний інтерес до “крамольного” слова, є вищезгадана Тетяна
Малина. Саме вона і написала заяву до правоохоронних органів. Потім разом зі
своєю подругою Шевченко-Шнапер обійшла батьків і умовила декількох підписатися
під укладеною приятельками “колективною заявою” на адресу Президента України,
голови СБУ та інших високих інстанцій. Як це вже не раз бувало, текст документу
ще до того, як втрапити до адресатів, був розтиражований усіма юдо-нацистськими
ЗМІ, що належать В.Рабиновичу. Одразу ж до пропагандистського забезпечення
акції підключився весь міжнародний сіоністський кагал. І пішло, і поїхало!
Хто сказав, що у нас в Україні слідство тягнеться
місяцями, а потім люди ще роками чекають суду? То не так, точніше, не завжди
так. От, приміром, 20-го травня Олександрівська районна прокуратура порушила
проти Якимчука М.О. кримінальну справу №53-381, — а вже 29-го травня по даній
справі пред’явлене обвинувачення, 10-го червня досудове слідство закінчене,
16-го червня кримінальна справа офіційно (запам’ятайте цей факт) передана до
Олександрівського районного суду.
А тепер подамо ряд вельми і вельми суттєвих обставин,
які, на нашу думку, чітко засвідчують, що ми маємо справу не з розпаленням
міжнаціональної ворожнечі конкретним учителем сільської школи, а зі зловмисно
підготовленою широкомасштабною провокацією, здійсненою з обтяжуючими
обставинами. Подамо стислий перелік фактів:
Як стверджує слідство, інцидент на уроці стався 14-го
лютого цього року. Прокуратура, як ми вказували, вчинила слідство через три з
гаком місяці — 20-го травня. Між цими двома подіями доноси Шнапер і Малини
перевіряли кілька комісій від державних органів. Слідчі дії провело
Кіровоградське обласне управління СБУ. Ніякого складу злочину і перевіряючі, і
працівники СБУ не віднайшли. Констатували лише застарілий конфлікт сторін,
винуватцем якого є Шевченко Т.І.
Прокуратура з’являється на полі бою спочатку в особі
помічника районного прокурора Вікторії Буданцевої. Не пред’явивши жодного
офіційного документу на правомірність проведення слідчих дій (перше грубе
порушення!) пані Буданцева допитує вчителів, батьків і дітей. При цьому
припускається наступного, напевне найгрубішого порушення КПК України. Вона
замість провести розмову з кожною дитиною окремо, у присутності батьків або уповноваженого
дорослого, не зацікавленого у справі, влаштовує колективне (!!) розслідування
прямо в класі, та ще й у присутності Тетяни Малини, яка є суперзацікавленою
особою. Вже одного цього факту досить, аби, даруйте за різкість, похерити всі
матеріали, зібрані помічником прокурора.
Далі починається сеанс чорної магії у варіанті
Кіровоградської прокуратури. Слідство не бере до уваги жодного показання дітей
та дорослих на користь Миколи Якимчука. Письмові показання дітей, які
підтверджують донос Шнапер-Малини, природно, долучаються до справи. Але — дивна
річ — коли знайомишся з ними, складається враження, що діти писали ці свідчення
під диктовку дорослої людини. Хоча — чого тут дивного? Наступному об’єктивному
слідству, вже у справі фальсифікації доказів, залишиться лише з’ясувати, хто
диктував: помічник прокурора Буданцева (!!!) чи Тетяна Малина.
Прокуратура проігнорувала той факт, що двоє дітей,
які свідчили проти вчителя, того дня — 14-го лютого — взагалі не були у школі.
А це вже, вибачайте, навіть не свинство. Це, знову ж таки, кримінал —
фальсифікація доказів. Стаття 366 ч.2 Кримінального Кодексу. Від двох до п’яти
років позбавлення волі.
Як ви пригадуєте, згідно версії прокуратури, приводом
для виявів Якимчуком “антисемітських” висловлювань стала паперова “шапочка”,
зодягнена на голову учнем Андрієм Бібком. Одна шапочка на голові одного
конкретного учня. В офіційному документі щодо направлення кримінальної справи
до суду фігурують (цитуємо) речові докази у кримінальній справі — ДВІ паперові
шапочки. Не треба бути геніальним слідчим, аби поставити з цього приводу одразу
три запитання. Перше: де доказ, що це саме та шапочка? Друге: як так сталося,
що Андрійко після зауваження вчителя її не порвав, не викинув, (що було би
природно), а акуратненько заховав — невже ж у передбаченні судового процесу?
Але ж така паперова конструкція — це вам не платтячко Моніки Левінські. І
найголовніше питання: чому цих шапочок на момент слідства стало вже дві?
Напрошується одна-єдина відповідь: майстрували з запасом, про всяк випадок.
Одна загубиться — друга залишиться.
Але авторів коментарю довів до гикавки інший
“незаперечний доказ антисемітської діяльності Якимчука М.О. ” — це щодо “рукою
вказав у сторону кабінету Шевченко Т.І.”, натякнувши, де саме сидять ті “жиди,
котрих треба знищувати”. Не хотілося б виглядати занудами, але так і свербить
зажадати від слідчого Левенця точний план класу та школи з географічною
прив’язкою до місцевості. Бо де є гарантія, що під отою “стороною, де сидять
жиди” насправді мався на увазі не кабінет зарубіжної літератури та російської
мови, а, скажімо, Олександрівська районна прокуратура або, спаси Боже,
секретаріат Президента України? З вогнем граєте, пане слідчий!
Ще одна особливість правосуддя по-олександрівському.
Слідство по справі Миколи Якимчука проводив Анатолій Левенець. Під направленням
кримінальної справи до суду стоїть його ж підпис, але вже як в.о. прокурора
Олександрійського району. Хоча насправді, як ми достеменно з’ясували, ніхто
справу до суду не надсилав. Отже, це вже не жарти, це знову кримінал. Тепер уже
з боку А.Левенця. Одразу дві кримінальні справи — крім уже згаданої ст.366 ч.2
ще й ст.364 ч.2 КК України. Тобто, крім службового підлогу ще й зловживання
владою і службовим становищем. За сукупністю — від п’яти до восьми років позбавлення
волі. Для чого молодший радник юстиції Левенець підставив свою голову під
кримінал — трохи далі.
Філологічну експертизу щодо правомірності вживання
слова “жид” за дорученням прокуратури провела працівник відділу освіти
Олександрівської райдержадміністрації Людмила Миколаївна Томеєва. Її висновок,
долучений до двох горезвісних шапочок, і складає всю доказову базу
звинувачення. Але є два факти, які не залишають від цієї, з дозволу сказати,
бази, каменя на камені. Томеєва не є офіційним експертом у цій галузі. Вона, як
завідуюча методкабінетом райвно, має право давати виключно фахові рекомендації
на предмет, скажімо, доцільності використання тих чи інших творів на уроках
літератури у 6-му класі. І не більше. Отже, її експертизі — гріш ціна. Далі: Людмила
Томеєва є мамою прокурора відділу Кіровоградської обласної прокуратури Томеєва
О.А. — вже цього досить, аби експертиза навіть у разі, якби пані Томеєва була
офіційним експертом, не мала би доказової сили.
Олександрівська районна прокуратура і Кіровоградська
обласна відмовили адвокату Миколи Якимчука долучити до справи професійну
експертизу фахівця з даного питання, оскільки вона повністю спростовує висновок
псевдоексперта Томеєвої.
Ще під час бліц-слідства Микола Якимчук і його
адвокат вказували на інші суттєві обставини, які заважали об’єктивності
розслідування. Зокрема, близьким родичем Шевченко-Шнапер є заступник голови
районної держадміністрації з соціальних питань Петро Петрович Сухонос. Він
неодноразово і публічно висловлював погрози на адресу Якимчука і всіх, хто його
захищає, до того ж — у найбрутальнішій формі: “Засаджу, у тюрмі згною,
порозганяю!” Більше того, як з’ясувалося, у райдержадміністрації Якимчука
засудили ще до суду. Безпосередній підлеглий Сухоноса — начальник відділу
освіти В.Зубаха надіслав до профспілкової організації Несватківської школи
офіційну вимогу про звільнення з роботи не тільки Миколи Якимчука, а й його
сина Олега. Хоча останній у слідчій справі ніяк не фігурує. Підставою для
такого найгрубішого порушення одного з головних принципів Конституції (ніхто не
може бути визнаний злочинцем інакше, як через суд) пан Зубаха вказує подання
прокурора району О.Томеєва! Що ж це виходить? Близький родич юдейської
провокаторки дає вказівку, як службова особа, прокурору району. Прокурор району
замовляє своїй мамуні відверто нелегітимну експертизу. Молодший радник юстиції
Левенець на цій підставі клепає фальшиве звинувачення. Пан прокурор ще до суду
поспішає звільнити з роботи не тільки підслідчого, а й його Богу духу винного
родича. Об’єктивно це є класичне зловживання владою і службовим становищем —
уже згадана ст.364 ч.2 Кримінального Кодексу.
І наостанку нашого журналістського розслідування, як
має бути в кожному розслідування — найцікавіше. В.о. прокурора пан Левенець
16-го червня у листі за №1382 повідомляє районного суддю М.Безуматова, що
передає йому кримінальну справу №53-381. А 14-го червня — зверніть увагу, за
два дні до цього — заступник кіровоградського обласного прокурора Валерій
Романов у відповідь на скаргу Миколи Якимчука щодо грубих порушень під час
ведення слідства проти нього, відповідає, що, мовляв, він би з дорогою душею,
але розслідування справи вже закінчене (?), тепер, мовляв, затримка за судом. А
окрім того, пише заступник прокурора, “ви не наводите у своїй заяві…законних підстав для зміни підслідності та відводу
слідчого”. Ми маємо у своєму розпорядження ксерокопію заяви Якимчука до
обласної прокуратури. Тому можемо впевнено заявити: пан Романов БРЕШЕ.
Ще один обласний “правоохоронець”, начальник відділу
прокуратури І.Прибора повідомляє 4-го липня адвокатові Миколи Якимчука: ваше
звернення щодо порушень при веденні районною прокуратурою кримінальної справи
ми направили до місцевого суду Олександрівського району, оскільки “досудове
слідство закінчене і згідно зі статтею 232 КПК України кримінальна справа
направлена з обвинувальним висновком до суду…”
Суцільна брехня, товариство. Брехун на брехуні сидить
і брехуном поганяє! Бреше слідчий, він же — в.о. райпрокурора! Бреше начальник
відділу обласної прокуратури. Засвідчує своїм підписом цю брехню заступник
облпрокурора!
НІ ДО ЯКОГО СУДУ КРИМІНАЛЬНУ СПРАВУ №53-381 У ТРЬОХ
ТОМАХ ЗАГАЛЬНИМ ОБСЯГОМ 630 АРКУШІВ НІХТО НЕ НАДСИЛАВ. Зацитовані нами
документи є фальшивками — службовим підлогом. Себто — кримінальним злочином.
Насправді ж 10-го червня Миколі Якимчуку у
присутності адвоката було оголошено про закінчення досудового слідства. На
виконання статті 218 КПК України ті три томи були передані йому для досудового
ознайомлення. На жаль, ледь розпочавши вивчення справи, Микола Олександрович
втрапив до лікарні (не вперше за ці місяці) з серцевим нападом. Зараз він
почувається краще і продовжує знайомитися з матеріалами слідства. Закон “НЕ
ОБМЕЖУЄ” час, протягом якого він може це робити. Закон передбачає, що справу
можна подавати до суду тільки ПІСЛЯ ознайомлення підсудного з матеріалами та
висновками слідства.
Микола Олександрович може б і раніше вийшов з
лікарні, якби не візит одного пана, котрий вломився до його палати з погрозами
всіх розігнати, згноїти, засудити… одне слово — див. вище. Петро Сухонос,
близький родич пані Шнапер, заступник голови райдержадміністрації.
Залишається з’ясувати, хто натиснув на обласну
прокуратуру, задіявши її у цій широкомасштабній провокації. Але це вже
запитання до пана Піскуна, Генерального прокурора України. І знаєте, ми навіть
не будемо заперечувати, якщо Генпрокурор викличе на килим своїх обісраних
підлеглих не повісткою, а через засоби масової інформації. Чому ні? Прецеденти
ж є.